Литературное творчество


Оглавление Центры реабилитации> Технические средства> Законы и льготы> Учреждения социальной защиты и общества> Образовательные учреждения>

 О трудоустройстве> Организация досуга> Клубы встреч и знакомства> Родительские советы и истории> Форум> Литература>  Ссылки> <<В рубрику

   

Ольга ТІЛЬНА, член НСПУ, вчителька Харківської обласної спеціальної гімназії-інтернату для незрячих дітей ім. В. Г. Короленка, Україна

( Альманах конкурсу-огляду Маленький Парнас, випуск № 5)

МАЛЕНЬКА ГРІШНИЦЯ

Новела


Спочатку було слово, точніше, слова: «Will you take a seat!»* Нічого особливого: ніякої інтриги. Як завжди. І лише згодом із непомітних нікому ознак, чисто жіночою інтуїцією, Ірина зрозуміла, що подобається.
Її завжди приваблювали чоловіки після сорока: розумні, розважливі, дотепні, із сивиною в волоссі та надійністю в рухах. Тільки вони розуміли її по-справжньому і могли гідно поцінувати.
Це було захоплення з першого погляду, з першої фрази, коли перше враження важить набагато більше за всі подальші стосунки. Він був першим у Шотландії, кого вона відразу зрозуміла. Їх нестримно тягло одне до одного. І та обставина, що Тоні – відомий лінгвіст, а Ірина – його студентка, вже нічого не могла змінити. А ще, як на гріх, доброю традицією курсу було неформальне спілкування викладачів зі студентами, аби ті повсякчасно вдосконалювали свою англійську.
Тоні не був професором у європейському розумінні. Його щирість, гранична відвертість, простота, готовність говорити про що завгодно, легкість ходи та чиста вимова не могли не справити враження на чутливу українку, що вперше потрапила за кордон.
А потім були пропущені заняття, проведені в його офісі чи то за тестуванням, чи за бюрократичними справами, котрих у Великій Британії ніяк не уникнути. Хто ще допоможе в чужій країні недосвідченій іноземці, як не її ж власний директор курсу? Це – його прямий обов’язок, який, Ірина знала, швидко став для Тоні задоволенням. І дуже скоро в його «форді» вона відчула себе, як удома. За розмовами час летів так швидко! А поговорити було про що. Політика, спорт, погода, лисиця в його саду... Українські пісні, англійські свята, діалекти, акценти, вимови... Розмовляли про що завгодно, крім головного... Квітучі усмішки, палючі, наче ненавмисні дотики, недбалі, сказані між іншим слова про економність дружини та нестатки студентських років – усе це тільки зближувало, не даючи часу ні на роздуми, ні на перепочинок.
Та якось у неділю після ланчу Ірина, як завжди, блукала вузенькими вуличками середньовічного міста, вистукуючи по бруківці свою самотність, проклинаючи британців із їхніми вікендами і свою вдачу, яка не дозволяла їй заводити швидких друзів. Вона просиділа кілька годин у парку, зовсім не схожому на нормальний український парк, вбиваючи час до вечора, коли можна було б приготувати щось їстівне з абсолютно неїстівних продуктів, куплених у найближчому супермаркеті. Її дратував незвичний іще лівосторонній рух і набридливі перехожі зі своїм «Can I help you?»** А ще не давали спокою думки, що зараз десь зі своєю дружиною Тоні сидить у своєму саду, дивиться телевізор, а може, кохається?
– Стоп! Це – заборонена тема. Не думай про це. Розмови про дружину ще не означають кохання. Кохання теж із роками тьмяніє... Та навіть якщо і кохає... Байдуже. Не тепер, так в четвер... Зачекай. Нікуди не дінеться – прийде сам. Скористається будь-яким формальним приводом, але прийде. І прийде сам.
Та чекати не довелося, бо такий знайомий голос: «Hi, Irina! Nice to meet you!»*** – перервав її аутотренінг. Так, це був Тоні. «І сам! Невже? Напевне, купа друзів чекає десь за рогом».
Ой ні. Таки сам. Вертається з якоїсь виставки. Пропонує підвезти. Проводить до дверей, бажаючи впевнитися, чи все у неї ОК. Заходить. Не відмовляється від чашки чаю. За відсутністю молока кладе дві ложки цукру. І якось так само собою сталося, що чай лишився ненадпитим...
Його пещена борідка лоскотала їй шию, груди, живіт... А холодне золото обручки дряпало засмаглу шкіру...
До повернення Ірининих сусідок вони ще встигли випити кави і розпрощатися щасливим: «Bye! Have a nice weekend!»**** – напевне знаючи, що він таки був гарним.
А в понеділок почалося нове життя. Стоячи на автобусній зупинці, Ірина намагалася вгадати, якою буде ця їхня зустріч, як він поведеться, що скаже. Сидячи в жаркому салоні, уявляла себе з Тоні в якомусь затишному ресторанчику за келихом дорогого вина та приємною розмовою, після якої, вона знала, все неминуче повториться і вона знову відчує його губи на своїх вустах – гірко-солодкий смак пристрасті з домішкою гріха... Та вже крокуючи коридором до аудиторії, Ірина знала, що не піде до нього в офіс і не шукатиме зустрічі. І тим самим безпомилковим жіночим інстинктом відчула, що й Тоні її сьогодні уникатиме.
День пройшов без трійок. Його можна було б навіть назвати вдалим, якби не набридливі студенти та викладачі, котрі дратували її своїм: «О, треба спитати у Тоні... О, як скаже Тоні... Тоні – наш директор курсу, його не можна критикувати... А що ти думаєш про Тоні?» І вона намагалася не надто емоційно реагувати на ці явно провокаційні зауваги. Ірина підозрювала, що дехто з її одногрупників здогадується про незвичайні стосунки професора та студентки. Та їй було байдуже, бо через місяць збиралася назавжди залишити гостинний Единбург і ніколи більше не побачити нікого із цих людей.
Консервативні азіати, котрі становили дев’яносто відсотків студентів мовних курсів, може, ні на що, крім власного поступу в навчанні, й не звертали уваги, та Кенеф – Іринин учитель і друг Тоні, – напевне, щось запідозрив, бо одного разу, коли мова у класі торкнулась особистого життя викладачів, аж сім хвилин розказував про чітку регламентацію стосунків у британських вузах між студентами та викладачами. З усієї тієї балачки Ірина чітко усвідомила лише те, що Тоні після аспірантури працював у Бразилії, звідки й привіз собі дружину – свою ж таки колишню студентку. Кенеф сказав, що Тоні дуже кохає Мауріцію, та тільки, на жаль, дітей у них немає.
А потім були дні, однакові у бездощів’ї – такі незвично сухі для шотландців і такі холодні та вітряні для теплолюбної українки – але з тим самим болючо-блакитним небом, у якому хочеться чи скупатися, чи втопитись. І з кожним із цих днів з’являлися нові знайомі, котрі прагнули стати друзями. А ще росла неприязнь до Тоні, що рідко безсонними ночами переростала в бажання близькості, щоб на ранок знову обернутися холодним душем реалістичних спостережень. Її Тоні виявився холодним і деспотичним, що, правда, не заважало йому бути прекрасним організатором і відмінним лінгвістом. А ще Ірина познайомилася з Мауріцією.
Познайомив їх сам Тоні. З якого дива до нього прийшла ця «геніальна» ідея, Ірині було невтямки, та мусила з радістю пристати на таке незвичайне як для британців запрошення. Спочатку вони всі втрьох поїхали по магазинах, а потім обідали у затишній їдальні, і велетенський круглий стіл, явно розрахований на велику родину, видався Ірині полем бою, на якому вона змагалася не тільки з іспанським супом і якимось особливим трав’яним бразильським чаєм, але й із самою господинею, яка своєю надмірно демонстративною гостинністю наче кидала Ірині в обличчя всі можливі звинувачення.
Так, ця жінка і досі закохана в свого чоловіка. Вона очі ладна видряпати кожній, хто дасть хоч найменший натяк на інтимність стосунків із Тоні. А він? Нічого не помічає. Жартує. Тішиться з її, Ірининої, присутності і з того, що їм так гарно втрьох. Мало не попід руки потягли вони з Мауріцією Ірину до свого саду-городу. Показували, пишаючись, кожну грядку і кожне деревце.
– А отут, під цим кущем і сидить отой лис, про якого я тобі розказував. Його зараз нема. Мабуть, це спека вигнала до якоїсь густішої тіні.
– Давай я зріжу тобі трохи трав. Покладеш до салату чи вашого українського борщу. Не бійся, вони без нітратів. Я їх сама саджала й доглядала. Вони тобі обов’язково сподобаються.
Що мала відповідати? Підтакувала, всміхалася, дякувала... А сама аж зубами скреготіла від злості й обурення, бо Мауріція, було видно, не збиралася залишити їх із Тоні й на хвилину.
Нащо він мене сюди притяг? Невже не усвідомлює, яку сцену йому влаштує ця кішка ввечері? Чи йому байдуже? А може, це гра, й ці двоє свідомо знущаються з мене? Не лізь у чужий монастир... Не займай чужих чоловіків... Зась тобі до нашого раю. Всі місця зайнято!
Ледь дочекалась Ірина, коли вони (знову ж таки втрьох) доїхали до її гуртожитку і, мило попрощавшись, нарешті розійшлися. Сама собі дивувалась, як утерпіла й не наговорила нечемностей. Та й із чого було ремствувати? Видимих приводів для нечемності не було. Ці кляті британці завжди високо тримають голову! Хай як собі хочуть, вона більше не збирається грати в ці їхні ігри. Не затягне її ніякий Тоні ні на які гостини... Вона знайде, як показати, що проти «шведських сімей». Хай вирішує. Хай обирає.
Може, ця історія й дістала б продовження, якби Ірина вміла приховувати своє ставлення до людей... Та час невблаганно спливав, наближаючи день від’їзду, а від Тоні не було ніяких звісток: вони з Мауріцією десь поїхали на кілька днів за місто. Мабуть, вирішив спокутувати свій гріх перед дружиною прямо зараз, коли вона, Ірина, ще не поїхала. Аж ось Тоні подзвонив ув останній день і чомусь запропонував підвезти її на вокзал. Ірина відразу погодилася, внутрішньо радіючи цій останній нагоді щось змінити.
Він приїхав завчасно, виправдовуючись пробками на дорогах і небажанням запізнитися на поїзд. Від чаю чи кави відмовився. Відразу схопив валізи й поніс їх до машини, немов боявся й на мить затриматися на місці злочину. Дорогою мовчали, тільки зиркаючи одне на одного в очікуванні сподіваної розмови. На вокзал прибули зарано, тож довелося півгодини сидіти в кав’ярні за чашкою її улюбленого шоколадного капучино. Далі мовчати було безглуздо, й Тоні з награним захватом розповідав, як його бабуся колись варила тернове вино; він про це згадав, бо в Ірини очі – як дві тернини. Тернове вино – таке терпке і п’янке... А чи в Україні варять вино? Не тільки з винограду? То як українською терен?..
А вона сиділа, помішуючи цукор у своїй чашці, й намагалася вгадати, чого він так і не сказав їй ні там у гуртожитку, ні в машині, ні тут у гамірній кав’ярні в останні хвилини перед вічною розлукою. Чого дивиться, як побитий пес? Хоче вибачитися чи жалкує за втраченою нагодою? А що робить зараз Мауріція? Знає вона, де її чоловік? Напевне, цього ніколи не дізнатися. Та чи й самі вони, англійці, скуті своїми умовностями, завжди розуміють, що коять? Якщо так, то до чого тоді ці розмови про терен?
А за кілька хвилин, уже стоячи на пероні, відповідаючи на його зовсім не дружній поцілунок, Ірина чомусь сказала: «Обіцяй мені піклуватися про свою дружину».
Потім, куняючи в напівпорожньому вагоні, вона намагалася забути про свої шотландські пригоди й зосередитися на майбутній роботі та нових обов’язках. Потяг швидко спустився з гір і мчав уже англійською рівниною. Із кожною милею, що наближала її до Лондона, Ірина дедалі сильніше відчувала, як у ній росте хвиля обурення цією країною та її мешканцями. Тому, опинившись під вечірнім лондонським небом, вона дала собі слово більше не допускати близькості з місцевими.
__________
* Сідайте! (англ.).
** Вам допомогти? (англ.).
*** Привіт, Ірино! Яка несподівана зустріч! (англ.).
**** Бувай! Щасливих вихідних! (англ.).



ВІЧНА ГРА

Новела


Вона була зовсім не схожою на інших відвідувачів. Одразу видно, не парафіянка, а випадкова тут людина, котра просто забрела до храму. Її обличчя ще зберігало сліди колишньої вроди, та передчасні глибокі зморшки залягли біля губ і під очима. Рвучкі рухи та вогники у вологих чорних очах видавали її знервованість і бажання негайного чуда. Жінка піднесла свічку до ікони діви Марії, запалила її, поставила і почала гарячково молитися, прикривши губи долонями.
– Боже, за що? Чому саме я мушу це пережити? Зглянься на мене! В чому моя провина? Боже великий, всемогутній, допоможи, прошу, благаю! Вона у мене одна, моя донечка. Не віднімай її. Дай їй сили витримати. На все воля твоя: припини ці щонічні крововиливи. Просвітли лікарів, аби вони змогли щось зробити. Нехай вона знову бачитиме. Хоч трошки, хоч на одне око... Аби тільки не сліпота! Боже, тільки не сліпота! Моя доня, моя бідна нещасна Тетянка... Вона ж така молода! Зглянься на неї, Боже! Я вірю, ти сильний і добрий: ти не залишиш нас. Вона одужає, і ми разом молитимемося тобі щовечора та щоранку. Боже, хай тільки в неї буде все гаразд!
У напівтемній церковці мерехтить полум’я свічок, віск скапує і тріщить, застигаючи. Немолода жінка, рухаючись до виходу, розминає затерплі пальці. Їй уже пора, зовсім скоро треба буде робити Тетянці укол. Хоч би не запізнитись!
Звідколи дочку перевели на «короткий» інсулін, мати зовсім втратила спокій, усе на годинник поглядає, чи не пора. Вже три роки обидві мучаться. А скільки ще? Кажуть: ті, хто захворіли на цукровий діабет у дитинстві, більше тридцяти п’яти не живуть. Брехня, звичайно. Тільки вчора бачила в холі маму з дочкою (Марійкою, здається). Добре що її поклали не до нас у палату. Хай Тетянка не знає, що й на неї чекає через десять років. Та Марійка – молодчина! – і не думає про смерть. У тридцять три відмовили нирки, а тепер, у тридцять п’ять, очі кров’ю залило. Моя Тетяся хоч одне ще має. Лікар сьогодні сказав, що правого вже не врятувати. Тиск трохи збили, але кров поналипала на сітківку і не розсмоктується. Тепер можна тільки знеболити. Та яке ж це знеболювання, якщо після кожного сеансу лазера дитина криком кричить. Боже, та ми з нею за ці двадцять два роки стільки вже наплакалися! Невже не досить? Добре, хоч із Андрійком усе гаразд.
Ніхто не знає, як вона боялася тієї другої вагітності... Та Бог допоміг – син ріс гарненьким здоровим хлопчиком, а його батько полюбив Тетянку, як рідну дочку. Він ніколи й слова не сказав про те, як обридли йому ці вічні лікарні та санаторії. Та чи довго воно так триватиме? От Андрій дзвонить щодня, а Мишко – вічно зайнятий. Чим він там займається без дружини? Й Тетянку кинути так не можна. Дав би Бог їй хоч трохи зору, щоб могла хоч до подруг сама сходити. Вона вдома зовсім занудиться...
Жінка вийшла з церкви, обернулась уже від дороги, мовчки перехрестилася, ловлячи себе на ганебній думці: «Хоч би швидше це все закінчилось!»


*

Гарячий сонячний промінь ліг на щоку Оксані. Вона розплющила очі й повела поглядом по хаті. Минуло кілька секунд, перш ніж Оксана зрозуміла, де вона є. Боячись поворухнутися, щоб ненароком не розбудити Юрка, вона ледь скосила очі. Так, він іще міцно спить. Його вольове і навіть суворе обличчя вві сні стало зовсім хлоп’ячим.
Вони познайомилися в Інтернеті. Оксана вже зневірилась у тому, що вдасться знайти чоловіка, котрий покохав би її такою, яка вона є: не дуже красиву майже тридцятирічну жінку з кепським характером. Та от вдалося. На розміщені нею оголошення прийшло, навдивовижу, багато відгуків. І майже всі вони були від Юріїв: Юра з Москви, Юрко зі Львова, Юрій із Одеси і ще двоє – із Нью-Йорка та Харкова.
– Буває ж таке? – дивувалась Оксана. – Чому вони всі Юрії?
Незчулась, як усі ті хлопці скоро десь поділися. Залишився тільки один – Юрко з її рідного міста. Оксана відповідала всім, але, видно, щось у тих відповідях було не так, бо кількість Юріїв невпинно зменшувалась. Тільки її земляк регулярно, щодня, писав Оксані. Він називав її на «ви» й не просив фото (так не схоже на інших!).
Листувалися на загальні теми: музика, погода, література, погляди на життя. Складалося враження, що йому просто цікаво з нею спілкуватись і більш нічого. Оксана нічого б не мала проти, якби не якесь відчуття постійної напруженості. Вона швидко спіймала себе на думці, що чекає його листів і засмутиться, коли раптом їх не отримає. Це неприємне відчуття не полишало її ні на роботі, ні в транспорті, заважаючи виконувати щоденні обов’язки.
– Чи можна закохатися по Інтернету в людину, про яку ти нічого не знаєш напевно? – думала вона й відповідала собі: – Ні.
Вважала це листування якоюсь грою, що випадає зі звичного рутинного життя, а свій неспокій приписувала тому факту, що у того невідомого Юрка зацікавлення і вподобання підозріливо схожі на її власні. Оксана не вірила в містику, але й не могла назвати збігом обставин те, що вони з Юрком не тільки жили в одному місті, слухали однакову музику, любили ті самі книжки, а ще й працювали на одній вулиці, маючи однаково незручний розклад. Тому, поринаючи в роздуми про свого анонімного співрозмовника, щоразу нагадувала собі, що він, імовірно, просто брехун, якому для чогось потрібне їхнє доволі дивне листування. Оксана то гарячково читала його послання, вірячи кожному слову, то нервово ходила по кімнаті, не дозволяючи собі вмикати комп’ютер і даючи обіцянку припинити це безглуздя, доки остаточно не втратила самоконтроль.
І от настав той день, коли вона прокинулась у його квартирі, трошки безпорадна, та неймовірно щаслива. Виявилося, що все, сказане в Інтернеті, – правда, і він – саме той, за кого себе видавав.
Оксана повірила в це тільки зараз, коли сонячний промінь подорожував їх сплетеними тілами, лоскочучи шиї, плечі, руки.
– Боже, як гарно! Яке це щастя – кохати! Він такий ніжний і сильний. Хай це триває завжди! Моя голова – на його грудях, його рука – у мене на плечі... Це і є Рай. Я буду найкращою дружиною. Хай тільки він захоче. Боже, хай нарешті освідчиться. Чому він ніколи не каже, що кохає мене? Чого боїться, адже нам так добре вдвох?.. Він спить. Господи, нехай йому насниться, як він одягає мені на палець обручку. Боже, дай нам не втратити цього щастя!
І вона заплющує очі, ще ворушачи сонними губами, із твердим наміром прокинутися першою і приготувати смачнючу каву з вершками, яку тільки вона вміє варити.


*

Василь був маминим улюбленцем. Завжди мав найкращі іграшки, найдорожчі цукерки та імпортний одяг. Молодшого Дмитра ніхто не помічав, бо Василько був красивішим, розумнішим, спритнішим і дотепнішим. Коли, бувало, батьки поверталися з роботи й знаходили розбиту кришталеву вазу чи розібраний магнітофон, винуватим завжди був Дмитро. Василю навіть брехати не доводилося, бо ніхто й не питав, хто це зробив. Мама чомусь завжди була впевнена в тому, що її Сонечко та Світла Голівонька ніколи б не зважився на такий бешкет. А батько не мав чи то бажання, чи змоги їй заперечувати. Він тяжко працював і від родини вимагав тільки спокою.
А коли у Дмитра виявилися здібності неабиякого бігуна, всі в родині страшенно здивувались, і до школи олімпійського резерву його віддали тільки, щоб той не дратував Василя своїми перемогами на змаганнях. Доки молодший брат тренувався в інтернаті, старший замість уроків пив пиво у сквері з крутими пацанами та водив додому однокласниць. Батьки, звісно, ні про що не здогадувалися. Не відразу помітили вони й те, що з квартири поступово зникли всі кришталеві та порцелянові вази, попільнички та всякі інші дрібнички, котрі мама дбайливо збирала все своє життя.
Усе навалилось одразу. Батько повернувся з роботи серед дня. Фірма, де він працював, збанкрутіла – і він опинився на вулиці. Через кілька днів у матері сталась істерика: чиновників пенсійного віку от-от мали «скоротити». А через місяць Василь завалив випускні іспити й не збирався нічого з цим робити. Він запевняв мамусю, що не в атестаті щастя, цілував її в щоку та просив грошей на відвідини модного нічного клубу, куди він хоче повести свою нову дівчину. Як могла вона відмовити своєму Сонечку? Їй так хотілося щастя для нього й гарної невістки для себе.
Але ні першого, ні другого мати Василя так і не дочекалася. Замість невістки ввалилися до її квартири двоє у формі. Вони вимахували перед обличчям якимось ордером, а потім, не звертаючи уваги на її плач і небажання зрозуміти, обшукали квартиру. На балконі в якомусь старому взутті, котре вже давно треба було викинути, знайшли щось у целофані. Сказали, що пришлють повістку і що сина можна не чекати.
Василь божився: він не знає, що то за порошок знайшли на їхньому балконі. Його, мабуть, підкинув хтось із хлопців під час якоїсь із пиятик. Тоді вона зібрала всі свої прикраси й пішла до слідчого. Той із розумінням поставився до материнського горя. Василя навіть не засудили.
Армією займався батько. У родині вільних грошей не було, але друзі залишились, і вони допомогли. Василькові, щоправда, довелося влаштуватися на роботу. Він люто ненавидів ту роботу, бо на неї не можна запізнюватися, не можна матюкатись і треба робити все, що кажуть. Зате після роботи Василь відривався на повну... На несміливі закиди батьків він завжди відповідав: «Я ж працюю і грошей у вас не прошу. Чого ще треба?». Про те, де клерк без освіти бере гроші на свої дорогі цигарки, вічні пиятики з якимись непевними друзями та гульки із щоразу новими дівчатами, ні батько, ні мати думати не хотіли.
Про що думав сам Василь, сідаючи у машину давнього татового товариша? – напевно, про те, що красуня Люсі обіцяла свою любов в обмін на саме такий ясно-зелений BMW. Півтори години задоволення – й сім років на зоні. Тепер у нього вдосталь часу, щоб у всіх дрібницях пригадати розкішну блондинку на зеленавих шкіряних сидіннях. Але всі його думки чомусь не про це.
– Боже, навіщо ти створив тюрми? Для чого тобі людський суд? Чому я – зек, я – поганий? А вони гарні? Вони праведні тільки тому, що їх не спіймано. Вони, може, крали все своє життя: у батьків, у друзів, у начальства. Всі багатії – злодії. Чому вони гуляють по ресторанах із дівчатами, а я мушу гибіти тут, на зоні? У них із горла пре, а мене засудили за якийсь паскудний BMW. Вони «мочать» одне одного в посадках – і нічого, а я тільки взяв те, що було мені дуже потрібно. Та якби мені їхні «бабки», хіба б я глянув на ту «одстойну тачку»? Я така ж людина, як і вони! Я маю право!.. Боже, пошли на них кару небесну, на цих жмотів і лайдаків!
Гасне світло. Співкамерники поховалися по своїх нарах. Темрява огортає все: думки, мрії про волю, хапливе вовтузіння біля параші.


*

Ерік Джеферсон прокинувся від телефонного дзвінка. Першим його рухом було простягнути руку й вимкнути будильник, але на півдорозі до тумбочки рука зупинилась. До сигналу будильника залишалось іще 17 хвилин, а телефон, здавалося, збирався розбудити всіх мешканців мебльованих кімнат старого Розенберга.
За вісімнадцять місяців свого проживання у Розенберга Ерік знав інтимні подробиці життя своїх сусідів краще, ніж вміст своїх кишень. Тоненькі, наче картонні, стіни маленьких кімнаток не приховували й найтихіших звуків, тому вранці, спускаючись до їдальні на спільний сніданок, мешканці частенько намагалися не дивитись одне одному в очі. Тільки господар – старий єврей із Бердичева – всміхався до всіх напівбожевільною усмішкою біблійного месії.
Щоранку, вимикаючи будильник і дивлячись в облуплену стелю, Джеферсон давав собі слово якнайшвидше заробити грошей на якесь ліпше житло. Це стало його нав’язливою ідеєю та найзаповітнішою мрією. Бажання мати свій власний душ і туалет, а також не бачити, як рожевіє від сорому обличчя сусідки міс Лілі, котра напевно чула кожен рух і кожне зітхання Еріка та його нічної гості, змушувало його працювати з потрійною енергією. Джеферсон, безумовно, був талановитим журналістом, але цього вперто не хотіли помічати в його «Evening Post». Він здогадувався, що в перший день своєї кар’єри припустився фатальної помилки, не запросивши на обід свою начальницю. Та й як би він міг це зробити, коли в кишені мав усього 20 доларів, на які треба було дотягти до зарплати. Звичайно, Моллі цього не знала, а сказати їй не дозволяла його чоловіча гордість. Саме через цю кляту гордість Джеферсон і залишився для своєї сорокарічної начальниці нахабним і самовпевненим провінціалом, про що вона ніколи не забувала йому нагадати.
Ерік підніс слухавку до вуха й майже відразу трохи відставив її, щоб не оглухнути. Жанет – симпатична секретарка Моллі, яка (так здавалося Джеферсону) була таємно в нього закохана, – кричала не своїм голосом:
– Прокидайся! Швидко збирайся і чимдуж лети до редакції. Ні, краще відразу на Лонґ-Айленд. Там двоє терористів загрожують висадити в повітря автобус із двадцятьма заручниками. Це – твій єдиний шанс, розумієш?
Джеферсон це чудово розумів і тому, не гайнуючи часу на балачки та вдячність, вистрибнув із ліжка, щось на себе надяг і вибіг із кімнати, тримаючи в руках черевики й на ходу одягаючи куртку.
За хвилину він уже стояв на вулиці під дощем. Йому навіть на думку не спало виглянути в вікно чи захопити парасолю. Вранішній потік автотранспорту був, як завжди, щільним, але в ньому не було жодного натяку на автобус. Зрідка траплялися жовті плями таксі, та всі вони були повні й байдуже проминали самотню постать Еріка.
– Боже, я знову забув узяти гаманець! Що це зі мною коїться? Наче ж учора був у кишені... Як я тепер встигну на той Лонґ-Айленд? Знову цей кирпатий Адамс позбирає всі вершки. Клятий хлопчисько! Як він про все дізнається першим? Мабуть, спить із Моллі. А я думаю, чого це вона така життєрадісна останнім часом. Вічно цих бальзаківських бабів на свіжачка тягне... Що, невже двадцятка? Слава Богу!!! Чорт! І таксі не зупиняються. А плюну на них усіх і піду в дамський журнал. Писатиму про новий шампунь для болонок і суперстійку туш для накладних вій... Господи, ну пошли хоч якусь попутку!
А бездушні авта пролітають широкою авеню, з ніг до голови обливаючи бризками першого весняного дощу необережних перехожих.


*

В університетських коридорах гамірно. Третій день сесійного тижня, й поважний навчальний заклад скидається на вокзал, гримерку та громадську приймальню одночасно. «Від сесії до сесії живуть студенти весело!» А тепер вони навстоячки, навсидячки, а дехто навіть навлежачки, намагаються довчити недоучене, дочитати недочитане або хоч просто зрозуміти суть текстів, які вдалося вихопити в останній момент у бібліотекарки чи в товариша.
Біля високих подвійних дверей, щільно зачинених із нагоди іспиту, стоїть кілька студентів. У них у руках немає книжок і конспектів, а тому ці двоє хлопців і троє дівчат більше схожі на охоронців недоторканності екзаменаційної тиші за дверима, ніж на студентів, які чекають своєї черги і вже не сподіваються впхати собі в голову ще дрібку знань.
Софі завжди захоплювало відчуття спокою та статечності, що огортало її в цих середньовічних стінах. Високі вузькі вікна й товсті дерев’яні двері вже майже чотири роки були для неї втіленням стабільності та надійності в мінливому сучасному світі. У свої 23 роки Софі вже побувала на всіх континентах, досліджуючи шляхи міграції різних видів птахів. Але щоразу, повертаючись додому з далеких мандрівок, вона швидше намагалася забігти до Сорбонни. Тільки тут Софі могла впорядкувати свої думки та враження і спокійно та виважено перенести їх на папір.
Дівчині не подобалася ця будівля тільки під час сесії, коли було добре видно, скільки випадкових людей навчається в славетному університеті. Софі була незабобонною парижанкою, але її просто бісила всіляка недоречність і нелогічність. Тому зараз, підпираючи спиною стіну біля зачинених дверей аудиторії, вона тихо божеволіла від безпомічного гніву.
– Боже, і нащо здалося релігієзнавство мені, майбутньому орнітологу?! Яка релігія у птахів? Їм одне на думці: полетіти якнайвище, якнайшвидше та якнайдалі. Ну, я розумію: малювання там чи логіка, навіть, співи... – а релігієзнавство для чого? І знайшли ж коли – на останньому курсі, якраз перед дипломом! Наче нам робити більше нема чого, як тільки зубрити ці їхні індуїзми та баптизми. Теж придумали сто п’ятдесят запитань! Сказитися можна! Це ж ким треба бути, щоб усе це вивчити?! І викладачка, як на гріх, буквоїдка... Що? Моя черга? Ну, Боже помагай!
Дівчина тихенько заходить до аудиторії, причиняє за собою двері, опустивши очі додолу, підходить до столу, кладе заліковку, простягає руку і, не дивлячись, вихоплює свій білет.


*

Щойно згас екран телевізора, сивий чоловік у довгому банному халаті та хатніх капцях повільно поклав на журнальний столик непотрібний уже пульт і взяв високий бокал із своїм улюбленим червоним вином. Він поволі робив ковток за ковтком, ледь похитуючись у солом’яному кріслі-гойдалці. Жовтуваті від нікотину пальці, що ніколи не знали фізичної праці, повільно гладили пухнастого перського кота, котрий міцно спав на колінах у господаря.
– Боже, Боже... Куди котиться світ? Ось уже й у космос літаємо щомісяця, а правди не побільшало. Людство дедалі більше загрузає в багнюці невігластва та вседозволеності. Господи, чому ти забув про створіння свої? Чому дозволяєш криваві війни та беззаконня? Ні потопу немає, ні пришестя... Скільки зла робиться з Біблією в руках! Мав, видно, рацію гер Маркс: «Матерія первісна». Треба-таки починати свої «П’ять доведень неіснування Бога».
А десь у позахмарних далях, куди не долітає відлуння земних турбот, сидить Він у круглій кімнаті зі скляними стінами і сам із собою грає в шахи. Пересуває білого пішака. Чекає... Тоскно дивиться на крісло навпроти... Глибоко зітхає. Підводиться. Поволі обходить стіл. Сідає. Задумливо розглядає шахівницю із розставленими на ній фігурами. Знову зітхає – і робить хід чорним конем. Хитає головою. Підводить очі на невидимого супротивника – і бачить порожнє крісло. Завжди тільки порожнє крісло. Він уже давно нічого не тямить, окрім цього червоного оксамиту та шахових фігур. Хіба він знає, скільки тисячоліть триває ця безкінечна гра? Ніколи й угору глянути, не те щоб крізь скляні стіни... І завжди сам, тільки сам. Йому конче треба дограти цю нескінченну партію... Він підводиться, не відводячи очей від червоного оксамиту крісла навпроти. Обходить стіл. Сідає.
Задумливо дивиться на шахівницю... Глибоко зітхає – і робить наступний хід.
 

Оглавление Центры реабилитации> Технические средства> Законы и льготы> Учреждения социальной защиты и общества> Образовательные учреждения>

 О трудоустройстве> Организация досуга> Клубы встреч и знакомства> Родительские советы и истории> Форум> Литература>  Ссылки> <<В рубрику

 


Rambler's Top100 Яндекс.Метрика